Тварини України

Текст «Тварини України» також доступний англійською та румунською мовами.

• Відеофрагмент на початку взято з анімаційного фільму «On the Road», створеного десятьма підлітками в межах Summer School, організованої The Animation Incubator: Ana Gheorghiu, Andra Iancu (Nak), Chris R. (cr1zak), Diana Vasile, Elitsa P (Kerana), Kali, Martin Nikolov (Starxdraws), Mia «Renai» Pendeva, Soko та Sophia Anova. Про творчий процес, через який пройшли підлітки, щоб перетворити цей журналістський текст на анімаційний фільм, який буде поширюватися на міжнародному рівні, можна прочитати в репортажі на Școala9. Перший показ відбудеться сьогодні, 4 жовтня, на Fresh Frames у межах фестивалю Animest (16:30, Cinema Muzeul Țăranului Român).

Румунська організація, яка працювала на кордоні з перших днів війни, журналістка, яка перетнула кордон, щоб забрати до себе кішку, та репортер, який ділить свою київську квартиру з тваринами, врятованими із зон бойових дій, показують ту саму реальність із трьох різних перспектив: війна зачіпає не лише людей. Що відбувається з тваринами, коли вони опиняються під обстрілами, потерпають від нестачі їжі та хаосу війни?

Кендра і Бімка — двоє собак, для яких Одеса була домом аж до початку російсько-української війни. Тепер вони живуть в одному вольєрі у притулку в румунському місті Чернаводе, а сивина довкола мордочок та очей свідчить про їхній поважний вік.

Їх мені показує Кіара, італійська волонтерка організації із захисту тварин Save the Dogs. Вольєр обгороджений металевим парканом, по краях залитий бетоном, а посередині засипаний гравієм. Довгими алеями між вольєрами розноситься собачий гавкіт.

Нині знайти нову родину для Кендри й Бімки практично неможливо: попри всю роботу з ними, собаки «не хочуть взаємодіяти з людьми». До Чернаводе їх привезли з Loving Hearts Shelter — одеського притулку, пошкодженого російським ударом на початку повномасштабної війни.

Оскільки значну частину будівлі було зруйновано, притулок уже не міг опікуватися всіма 180 собаками й попросив Save the Dogs прийняти 30 із них. Організація погодилася.

«Найбільшим викликом була робота з їхньою поведінкою. Ці тварини не лише пережили війну, а й прибули з притулків, де персонал не мав професійної підготовки для роботи з травмованими тваринами», – розповідає Сара Туретта, засновниця та президентка організації.

Це була найбільша рятувальна операція, яку будь-коли проводила Save the Dogs: 30 собак доправили до кордону орендованою вантажівкою, вони пройшли митний контроль і вже після опівночі прибули до притулку чотирма фургонами. Після прибуття собаки пройшли медичне й поведінкове обстеження, вакцинацію та аналізи на захворювання.

Більшість із них згодом опинилася у Швеції. В організації вирішили прийняти лише 30 собак, щоб потім зосередити ресурси на профілактиці, тобто на стерилізації в Україні. «Це найцінніше, адже 5.300 стерилізацій означають сотні тисяч кошенят і цуценят, які не народяться», – пояснює Сара.

Вона приїхала до Румунії у серпні 2001 року й уже після першого візиту відчула, що більше не може повернутися до свого колишнього звичного життя. «Зробити щось для тварин у цій країні стало для мене нав'язливою ідеєю», – згадує вона.

У 2002 році вона заснувала притулок. «Це було рішення, на сто відсотків продиктоване емоціями. Це було божевілля, і все могло закінчитися провалом, але, як бачите, цього не сталося».

Початок роботи та скептицизм влади

У лютому 2022 року Росія напала на Україну. У перший місяць конфлікту майже 3,7 мільйона українців залишили країну, а організація тим часом розпочала перші заходи з підтримки покинутих або голодних тварин.

Війна призвела до 56.000 загиблих серед цивільного населення, 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб в Україні і 5,9 мільйона біженців. Разом із людьми в російсько-українському конфлікті постраждали й тварини. Від початку вторгнення в Україні загинуло понад 6 мільйонів сільськогосподарських тварин, а більш ніж 80 видів ризикують повністю зникнути через руйнування їхніх природних середовищ.

Завдяки притулкам, які допомогли знайти їм нові родини, чимало домашніх тварин опинилися за тисячі кілометрів від зони бойових дій. Інші пристосувалися до життя в умовах війни. Як показало одне дослідження, собаки на лінії фронту почали набувати рис, характерних для диких псових, зокрема вовків і койотів.

Тодішній директор Save the Dogs у Румунії Ґреґґ Таллі лише розпочинав роботу в організації. Уже в перший день за його участі було ухвалено рішення приділити першочергову увагу тваринам, які постраждали внаслідок війни в Україні.

Притулок у Чернаводе розташований лише за дві з половиною години їзди автомобілем від пункту пропуску в Ісакчі. Там команда з 42 волонтерів працювала щодня від 3 березня до 30 червня 2022 року.

Із Бухареста до притулку я дісталася потягом. Стояв сонячний березневий день. У центрі міста, біля невеликої площі, де пахло бананами й свіжим хлібом, я зустрілася з Адріаною Сусме, генеральною директоркою Urme de Bucurie («Сліди радості») – головного проєкту Save the Dogs.

З коротким волоссям, в окулярах і картатій сорочці, Адріана сідає у фургон організації, і ми вирушаємо до притулку, розташованого приблизно за п'ять кілометрів.

До притулку залишається лише дві-три хвилини, і фургон сповільнюється. Праворуч, на лузі площею близько 5.000 квадратних метрів, тимчасовий дім знайшли п'ять коней і поні. Коли їх урятували в повіті Ілфов і привезли сюди, вони були при смерті. Тут вони проходять перехідний етап перед реінтеграцією. І це лише мала частина зусиль організації, про які я дізнаватимуся впродовж усього дня.

«Підтримувати їх такими, якими вони є»

Ветеринарна клініка – одноповерхова будівля площею близько 800 квадратних метрів, зведена у 2017 році відповідно до міжнародних стандартів. Вона має п'ять основних крил, операційну, передопераційну, два процедурні кабінети, аптеку, рентген-кабінет, офіси й рецепцію.

Адріана проводить мене всіма п'ятьма крилами притулку. Деякі мають вихід у невеликі садки надворі, інші є карантинними приміщеннями для тварин, яких привезли нещодавно.

«Хоч би як гарно в нас було і хоч би якими високими були стандарти, це все одно притулок», – каже Адріана.

Для деяких тварин, які потрапляють сюди, притулок стає останнім домом. Тому вся команда намагається бачити їх «як єдине ціле»: дбати і про їхнє самопочуття, і про поведінку. Головна стратегія - Empowering them as they are, тобто «підтримувати їх такими, якими вони є».

Тварини потрапляють сюди після того, як їх покинули, або ж за повідомленнями громадян чи поліції у справах захисту тварин. Загалом 36 працівників доглядають приблизно 300 тварин: 50 віслюків, 25 коней і одного поні, решта - собаки й коти.

Пункт надання допомоги в Ісакчі

Сара Туретта прилетіла з Італії через три-чотири дні після початку конфлікту. Вона пам'ятає, що від перших днів надходили найрізноманітніші новини, однак їм «не було зрозуміло», чи потрібні вони на кордоні.

«3 березня ми сказали: ходімо до Ісакчі, подивимося, що відбувається, і вирішимо, чи має сенс створювати там пункт», – згадує Сара тепер, більш ніж через чотири роки після початку війни.

Хоча кордон із домашніми тваринами перетинало небагато людей, їхня кількість усе ж була «значною», тому 6 березня тут відкрили пункт допомоги. Спочатку «пункт допомоги» був маленьким столиком просто неба, іноді за температури мінус десять градусів.

«Було неймовірно холодно, – розповідає Сара. – Лише за кілька тижнів нам дали намет із прозорого пластику».

Холодною була не лише погода, а й ставлення людей. Представники Інспекторату з надзвичайних ситуацій (ISU), наприклад, дивилися на зусилля організації «зі скептицизмом»: «Що вони тут роблять? Їм тут не місце. Прийшли влаштовувати цирк, театр, знімати для соцмереж».

Утім, скептицизм поступово перетворився на вдячність, і начальник ISU Тулчі приводив до намету Save the Dogs усі офіційні делегації.

«Усі офіційні делегації – від Європейської комісії, посольств, принцеси Маргарети – він приводив до нас і казав їм: “Це асоціація, яка виконала чудову роботу. Спочатку я думав, що їхня присутність тут не має сенсу. Шкодую, я помилявся, вони справді були дуже цінними”. Для мене стало справжнім відкриттям, що представник влади здатен сказати: “Я помилявся”».

За даними звіту про діяльність, у 2022 році Save the Dogs надала допомогу понад 1.000 домашніх тварин, яких українські біженці перевозили через пункт пропуску «Ісакча». Крім того, Save the Dogs передала понад 650 тонн корму для тварин, а також сотні кліток, будиночків і протипаразитарних нашийників.

Саме на кордоні Сара Туретта помітила Адріану Сусме, коли та керувала командою волонтерів, і вирішила, що організації потрібна така людина.

На допомогу тваринам з України організація витратила майже 40% свого загального бюджету за 2022 рік – понад 730.000 євро.

У 2023 році організація поставила за мету забезпечити кормом і стерилізацією тварин із зони конфлікту. Туди доправили понад 600 тонн їжі, а в Одесі, Миколаєві та Ізмаїлі у партнерстві з п'ятьма ветеринарними клініками провели понад 3.400 стерилізацій. У 2023 році видатки на Україну перевищили 780.000 євро.

Восени 2024 року через брак міжнародного фінансування організація офіційно закрила проєкт «Україна», а загалом упродовж того року витратила на нього ще близько 30.000 євро.

За два з половиною роки роботи організація отримувала пожертви переважно зі Сполучених Штатів, а також від організацій і донорів з Європи.

Найбільше коштів надходить з Італії, однак президентка організації хотіла б, щоб у найближчі роки притулок більше підтримували румуни, «бо він працює на користь громад Румунії, а не Італії».

Віч-на-віч із власними можливостями

Коли знаєш, що війна дійшла до кордону, опиняєшся віч-на-віч із власними можливостями. Спираючись на досвід двох із половиною років роботи, Сара каже, що зрозуміла: кожна допомога має відповідати реальним ресурсам, «інакше через емоційний порив ризикуєш зруйнувати все, що створив до того».

«Найбільший виклик полягає в тому, що в такі моменти ти мусиш прийняти власні межі. Ти хотів би зробити більше, хотів би більше допомогти, але не можеш. Ніщо не було для мене складнішим, ніж усвідомлення, що війна зовсім поруч. Тоді емоції можуть позбавити тебе ясності думки, а це дуже небезпечно».

Тепер, більш ніж через чотири роки після початку конфлікту, вона згадує автомобілі на кордоні з написом «ДІТИ» – відчайдушним сигналом, щоб по них не стріляли, – а також матір і доньку, які їхали з Херсона після бомбардування. З ними були дві маленькі собачки, а старша жінка лежала на задньому сидінні автомобіля, бо мала перелом. Її донька проїхала сотні кілометрів, щоб дістатися сюди.

«Ми відвезли їх до лікарні в Тулчі. Жінку госпіталізували, а ми доглядали за собачками, доки ситуація не владналася. Із собаками до лікарні не пускали. Такі речі можуть здаватися дрібницями, але в подібні моменти ця допомога суттєво полегшує становище людей, які переживають справжню драму», – розповідає Сара.

Ксюша

Іоана Пелехатей, журналістка й редакторка-координаторка Scena9, взяла до себе двох кішок з України за допомогою Оксани Присяжнюк – одеситки, якій близько п’ятдесяти років і яка вже багато років опікується котами.

На початку війни Оксана доглядала близько 30 тварин. Витрати були великими, тож вона зв'язалася з Асоціацією Riga & Berlin, щоб відправити до Румунії десятьох кішок. Усі вони належали літнім людям із вулиці Ільфа і Петрова на околиці Одеси.

Ми знаємо це тому, що Ксюша, одна з цих десяти кішок, потрапила до Іоани, яка намагалася крок за кроком відтворити її попереднє життя. «Коли я почала дещо про неї дізнаватися, то почувалася так, ніби проводжу маленьке розслідування. Наче з окремих, розрізнених відомостей намагаюся скласти докупи життя живої істоти».

Коли Іоана взяла її до себе, Ксюші було 12 років, вона мала білу пухнасту шерсть і жодного зуба. «Надзвичайно добра, урівноважена й розумна», – згадує Іоана і називає її «кішкою свого життя». Ксюша померла в березні минулого року у віці 14 років і 7 місяців – від другого онкологічного захворювання, яке вже не можна було прооперувати.

До того вона перенесла операцію з видалення аксилярної фібросаркоми, мала проблеми із серцем і діабет.

Сніжка

У грудні минулого року Оксана надіслала Іоані фотографію кішки, «майже ідентичної Ксюші», й запитала, чи хоче вона її забрати. Проте цього разу вже не було жодної організації, яка могла б перевезти тварину до Румунії. Тож Іоана вирішила сама поїхати по неї в Україну.

Петру Габор, який очолює асоціацію Voluntar Fără Frontiere («Волонтер без кордонів») і майже щотижня здійснює поїздки в Україну, був «єдиною людиною, готовою» поїхати з Іоаною по кішку. Дорога до Сніжки, як її назвали згодом, тривала майже 20 годин і передбачала шість перетинів кордону.

Вони виїхали з Бухареста о шостій ранку в лютому цього року, переправилися поромом через кордон до Орлівки, проїхали ще 50 хвилин і прибули до Ізмаїла, де забрали кішку.

Вони знову сіли на пором, але на зворотному шляху румунські прикордонники повідомили, що в'їхати до країни з твариною через цей пункт не можна, оскільки там немає ветеринара. П'ять годин переговорів на кордоні не дали результату, тож довелося шукати інший шлях.

Вони знову перетнули кордон з Україною через пункт пропуску в Орлівці – район, який часто атакують російські дрони.

«Ми мали протокол дій на випадок атаки дронів, адже є лише кілька десятків секунд, щоб вибігти з машини. На щастя, цього не сталося», – розповідає Іоана.

Вони повезли кішку через Республіку Молдова. Уже була ніч, стояв дванадцятиградусний мороз. До Бухареста вони прибули о другій ночі.

Вдома кішка вийшла з переноски, зробила кілька кроків, а потім вкусила Іоану. «Відтоді наші стосунки приблизно такі», – сміється вона. Кішку назвали Сніжкою. Їй десь від семи до дев'яти років, і вона «набагато енергійніша, ніж можна було б очікувати від кішки середнього віку».

Статус України як країни, що не є членом ЄС, ускладнив ситуацію, пояснює Іоана.

«Я не можу дивитися на зображення тварин у зонах конфліктів – ані в Газі, ані в Судані, ані в Ірані, ані в Україні. Просто не можу, – каже Іоана. – Це прихований і моторошний стан відчаю». Водночас вона наполягає, що йдеться не про її власний смуток, а «про несправедливість війн і геноцидів проти людей і тварин однаковою мірою».

Звук війни – це звук «Шахеда»

Алекс Краю – журналіст, який уже майже три роки працює безпосередньо в Києві. З місця подій, іноді під звук дрона «Шахед», він передає інформацію для Veridica, Kanal D, Euronews, Digi24, а також щотижня для програми Frontul на TVR Info. Репортажі з місця він публікує і в Instagram- акаунті @nuvreiaici. Востаннє він був у Румунії в лютому.

Працюючи журналістом у польових умовах або просто перебуваючи на небезпечних вулицях України, Алекс рятує тварин, яких зустрічає. Ми розмовляємо наступного дня після масованої атаки Росії. Попередньої ночі, з 1 на 2 червня, лише в Києві загинуло шестеро людей.

Уперше він побував в Україні у вересні 2022 року. До початку війни, каже Алекс, він «захоплювався пострадянським простором», але лише з погляду політичних механізмів, завдяки яким тут «творилася цікава історія».

Між його першим візитом до України та рішенням переїхати сюди минув рівно рік. Відтоді він побував у всіх областях України; останню, Херсонську, відвідав у квітні цього року. «Не можу дочекатися, коли поїду з України», – каже мені Алекс на початку зустрічі в Google Meet. Утім, додає, що цей розділ його життя триватиме, «доки щось не проясниться щодо війни і, можливо, до її завершення».

Для нього звук війни – це «ні з чим не сплутати звук Шахеда» (дешевої моделі безпілотника, який Росія застосовує у війні. - Ред.).

«Якось дивно усвідомлювати, що вибухи, які бачиш удалині, – це саме та мить, коли гинуть люди, – каже Алекс. – Якщо я не можу рятувати людей, то принаймні рятуватиму тварин».

Скільки кілометрів до фронту?

Алекс каже, що постійно виконує цю місію – допомагає тваринам, яких зустрічає під час роботи. З одного боку, тому, що у випадку тварин діє ефект стороннього спостерігача (люди припускають, що допоможе хтось інший, і перестають помічати соціальну проблему. - Ред.), а з іншого – тому, що тварини не вміють ховатися в місцях, де були б у безпеці.

«Коли тварини накриті шматком картону, їм здається, що вони в безпеці. Але від ракети чи дрона картон не захистить. Саме тому тварини надзвичайно вразливі», – пояснює Алекс.

Сьогодні в Україні свійських тварин «залишають через необхідність», каже Алекс: «Фізично неможливо забрати із собою всіх тварин під час евакуації».

Він виокремив три великі категорії міст і населених пунктів залежно від становища тварин у цій місцевості:

• Понад 50 кілометрів від лінії фронту – як і в решті Європи, на вулицях бачимо тварин, які іноді стають жертвами обстрілів;

• Від 50 до 10 кілометрів від лінії фронту, прифронтова територія (Near Front Line Territory), – «налякані тварини, тварини, які втікають, тварини, що блукають вулицями в пошуках ресурсів, яких стало значно менше»;

• Менш ніж 10 кілометрів – «тварини полишені напризволяще, і йдеться лише про виживання. Вони підриваються на протипіхотних мінах, просто помирають від хвороб, нестачі ресурсів або обстрілів».

Павло, Авдіївка, Кутузівка і Доббі

Коли Алекс бачить тварину, він намагається або впіймати й урятувати її, якщо вона потребує допомоги, або нагодувати. «Зараз у мене четверо котів», – каже Алекс. Павла він урятував у Києві. «Не міг же я назвати його Києвом», – пояснює журналіст. А двох кішок – Авдіївку та Кутузівку – він назвав на честь місць, звідки вони родом.

Кутузівка – село в Харківській області на сході України. Російська армія атакувала його у квітні 2022 року, і навіть тепер воно зазнає ударів безпілотників.

Кішка, названа на честь села, «має травму: хтось ударив її в ділянці грудної клітки, у неї зламане ребро. Вона також перенесла багато хвороб, тепер її стан стабілізувався». Коли Алекс знайшов її в атакованому дронами селі, вона була вагітна.

Згодом її кошеня померло, тож Алекс почав шукати осиротіле кошеня, яке вона могла б прийняти і яке допомогло б їй пережити втрату. Так він узяв Доббі – кошеня сфінкса, схоже на персонажа з «Гаррі Поттера».

Авдіївку, натомість, урятував не сам Алекс, а українські військові. «Коли українці поспіхом відступали звідти (з Авдіївки. - Ред.), бо їх штурмувала російська армія, вони забрали і це кошеня». Згодом кішка потрапила до притулку, звідки її забрав Алекс.

Коли вибухають ракети й у київському будинку, де живе Алекс, відчувається вібрація, кішки «сидять на вікні, спокійно дивляться, не ховаються і не лякаються».

«Під час обстрілів тварини реагують із цікавістю».

Народжені під час війни

Алекс каже, що війна стала для тварин «майже нормою поколінь». Їхню здатність пристосовуватися він пояснює тим, що в Україні живе вже четверте покоління тварин, народжених під час війни.

Йому здається, що всі четверо котів, про яких він піклується у своєму тимчасовому помешканні в Києві, по-своєму дякують йому за порятунок. «І це одна з речей, які мене тішать. До того ж мій дім тепер трохи менш порожній».

Ветеринарні клініки, притулки та прилаштування тварин

Щодо вартості ветеринарної допомоги, Алекс зауважив, що процедури й консультації «на 25% дешевші, ніж у Румунії».

У великих містах, попри війну, ветеринарні клініки не закрилися. Однак тепер через обмеження пересування вони працюють лише вдень.

В Україні притулки створили програми, завдяки яким люди з-за кордону можуть забирати до себе тварин звідси.

Витрати, вважає Алекс, значні: «400-500-600 євро залежно від місця». Половина суми йде «на документи, необхідні для законного вивезення тварини з країни», а друга половина – на перевезення.